Хлопчики не плачуть. Боятися уколів – смішно. Спати вночі при світлі – соромно. Багато з нас живуть в оточенні саме таких стереотипів і виховують дітей, підсвідомо базуючись не завжди на зрозумілих постулатах. Натомість, як часто ми забуваємо про необхідність навчити дитину найважливішого – співпереживати і прощати. У нас бракує часу, щоб просто поцікавитися, чому одна ситуація викликала в сина таке захоплення, а інша – налякала. В результаті дітлахи ростуть в атмосфері заборон та правил, не розуміючи як давати раду своїм емоціям: і негативним, і позитивним.

Що таке емоції? З якого віку з ними слід працювати і чи потрібно взагалі? Чому розвиток емоційного інтелекту сьогодні вважається ледь неключовим напрямком у психології, який допомагає дитині зростати успішною та щасливою?

Що таке емоційний інтелект (ЕІ)?

ЕІ – це вміння розуміти свої та чужі емоції. Тобто розрізняти, для прикладу, страх, тривогу і невпевненість. А також здатність керувати своїм станом та розуміти поведінку іншої людини. Для дорослого – це як впоратися з агресією і вирішити конфлікт словами.

У випадку з дитиною розвивати емоційний інтелект потрібно з найпростіших кроків:

• з раннього віку розповідати про емоції малюка та допомагати описувати їх: «ти плачеш, бо злякався собаки»;
• не приховувати власних емоцій та називати їх дитині: «я сумна», «я втомився», «мені тривожно»;
• дозволяти малечі проявляти почуття і ніколи не залишати з ними наодинці;
• допомагати давати раду негативним емоціям, але не шляхом заборон. Дитина не має соромитися того, що відчуває;
• придумувати ігри, в яких можна обговорити та розіграти різні життєві ситуації, що викликають радість, злість, розчарування, сором, страх, захоплення і т.д;
• ділитися думками про події, вчинки та відчуття героїв улюблених мультфільмів дитини. Гарний приклад – мультик «Думками навиворіт».

А ще можна влаштовувати сімейні вечері, під час яких обговорювати емоції дня кожного з членів родини.
Емоційний інтелект тих, кому 10+
У віці орієнтовно з 10 років діти стають ще більш емоційними і менш контрольованими, аніж у ранньому дитинстві. Пояснювати усі фізіологічні та не тільки процеси зараз не настільки важливо. Слід розуміти: підлітки більш схильні до різких перепадів настрою та не завжди можуть вчасно впоратися з емоціями. Завдання дорослих – не засуджувати, а підтримувати та допомагати.
Як стверджують психологи, в таких роках діти яскравіше виражають радість, схильні до раптового гніву і майже не вміють по-справжньому боятися. Тому тінейджерів ще називають безстрашними.

Що робити батькам чи педагогам, які прагнуть допомогти:

• із щирим зацікавленням розпитувати про те, як минув день, але не змушувати до розмови;
• не критикувати, дорікаючи, що б ви зробили на його чи її місці. Натомість обговорювати ситуацію та аналізувати емоції, які вона викликала;
• приймати дитину такою, якою вона є. Якщо тінейджер відчуватиме себе поряд з вами у безпеці, він ділитиметься переживаннями. А це перший крок до розуміння самого себе та своїх відчуттів.

Австралійські дослідники Емі Чан та Пітер Капуті довели безпосередній зв’язок між рівнем емоційного інтелекту та вмінням людини почувати себе щасливою. Що краще ви розумієте власні емоції та вмієте ними керувати, вищим буде ваше відчуття задоволення життям. Допоможіть дітям виховати правильно свій емоційний інтелект. І вони ростимуть впевненими та соціально відповідальними.

Діти і війна

На жаль, маленьким українцям доводиться вчитися розуміти не тільки емоції радості чи страху, але й жити в період постійної тривоги. Воєнні дії на території України змусили ледь не кожного раптово подорослішати. Тому на завершення залишаю декілька порад від психологів про те, як говорити з сином/донькою про війну, щоб допомогти впоратися із хаосом емоцій:

1. Не обманювати, бути чесними, але розповідати не більше, аніж дитина запитує.
2. Відповідати короткими зрозумілими реченнями.
3. Не залякувати, та не приховувати небезпеки. При цьому обов’язково давати відчуття захищеності: «я поряд».
4. Повторювати, що війна закінчиться, разом будувати плани про те, що робитимете опісля.
5. Дозволяти дитині проявляти емоції: плакати, боятися. Малювати те, що відчуває. Говорити про те, що турбує.
6. Бути джерелом впевненості, бо найбільше маленьку людину лякає, коли дорослий поряд із нею поводиться незрозуміло.
7. Багато обіймати.

Війна – це те до чого неможливо бути готовим. Але в будь-якому випадку, завдання мами й тата стати для дитини тими, хто візьме за руку і допоможе знайти вихід із клубка емоцій.

Ольга Ненчук,тьютор
ЛІЦЕЮ “ЕКОЛЕНД”